Фото: r-studies.org, wikimedia.org

Майбутнє України визначить майбутнє Європи

30 січня 2018

30 січня 2018 року в кімнаті Макміллана, що в Порткулліс Хаус, сер Малкольм Рифкінд та Володимир Огризко обговорили історичне значення української незалежності та територіальної недоторканості, а також аспекти, які роблять їх надважливими в контексті російської агресії для Європи та усієї міжнародної спільноти.

Лорд Різбі представив та надав слово Володимиру Огризку, який пожартував, що з часу, як він залишив пост міністра закордонних справ України, він може не стримуватись у висловах. Пан Огризко розпочав доповідь із загальних положень, визначальних для взаємодії України та Росії, завершивши рекомендаціями, як міжнародна спільнота може захистити себе від російської загрози.

Мир та безпека після Другої Світової Війни ґрунтуються на недоторканості кордонів – саме цього положення протягом десятиліть дотримувались країни-учасниці, і саме це положення було жорстоко порушено в Криму 2014 року. Будапештський меморандум – міжнародні домовленості, розроблені для того, аби зупинити розповсюдження ядерної зброї, гарантували недоторканість кордонів України в обмін на те, аби Україна позбулась свого ядерного арсеналу. Російська агресія спровокувала ситуацію, коли інші країни з меншою вірогідністю підуть на підписання подібних домовленостей, адже довіра до міжнародних договорів була підірвана.

Пан Огризко навів приклади недовірливого ставлення до Росії, адже ця недовіра існує не лише в Україні, її вже підтримують також у Британії. Він процитував недавні вислови трьох провідних британських урядовців:

«Після короткого періоду на початку 90-их, як «сила, що прийняла правила гри», погодившись на положення, встановлені в світі після завершення холодної війни, стала «силою, що фальсифікує правила гри», прикидаючись, що вона слідує нормам міжнародних домовленостей, у той час, як фактично викривляє та порушує їх» (пан Алекс Йангер, голова MI6).

«Росія розв’язала війну проти Британії, яку вона веде на цілій низці рівнів. Ми в стані прохолодної війни, разом із цим Росія в цій ситуації займає виключно активну позицію, намагаючись підірвати британські інтереси» (пан Ґевін Вілльямс, міністр оборони).

«Отже, моє звернення до Росії дуже просте. Ми знаємо, якої мети ви намагаєтесь досягнути. І вам це не вдасться тому що ви недооцінюєте потужність наших демократичних інститутів, споконвічне бажання людини жити у вільному відкритому суспільстві, а також відданість західного світу системним об’єднаннями, які визначають їхні дії. Росія може зайняти місце провідного союзника Заходу, але тільки в тому разі, якщо вона буде грати за правилами» (пані Тереза Мей, Прем’єр-Міністр Сполученого Королівства).

Як керівник Центру дослідження Росії, Володимир Огризко пояснив, що метою створення Центру є аналіз внутрішньої та міжнародної політики Росії, при цьому він зазначив, що «чим глибше ми намагаємось зрозуміти Росію, тим більше усвідомлюємо, що, на жаль, Росія нам невідома». Росія – країна суперечностей: з одного боку, Росія значно залежить від Заходу, без західних технологій та розробок Росія не зможе виробляти більшість своєї прибуткової експортної продукції (нафта, газ та інші корисні копалини). З іншого боку, Росія вбачає в західному світі ворога і активно намагається зруйнувати західне суспільство. «Подібна дихотомія робить Росію підступною, нещирою та непередбачуваною. У мене одного разу спитали, як би я описав відносини між Росією та Заходом. Зважаючи на те, що Захід підтримує Росію вступаючи з нею в торгові відносини, та намагаючись залучити до діалогу, я відповів: Чим більше ваша любов до Росії, тим більше Росія ненавидить вас.»

Доповідач поділився своїми думками про те, як Заходу слід розбудовувати відносини з Росією: світові потрібно відкинути думку, що він не може обійтись без цієї держави. Росія старається брати участь у розв’язанні гострих проблем міжнародної політики, але вона не робить це з метою, аби вирішити ці питання. Пан Огризко навів ситуацію в Сирії як приклад, і підбив підсумок російської участі: Асад продовжує знаходитись при владі, у його розпорядженні хімічна зброя, яку він неодноразово використовував, у Росії в Сирії дві військові бази, і росіяни використовують Сирію як свій полігон для військових навчань.

Росія була залучена в інших точках із подібним результатом, наприклад, у Придністров’ї, де заморожений конфлікт існує останні 26 років. Росія формально відіграє роль спостерігача та гаранта миру, але насправді конфлікт залишається невирішеним. Така ж ситуація відбувається на Донбасі. Україна воліла би бачити миротворців ООН, які захищають місію ОБСЄ по всій зоні конфлікту, в тому числі на російсько-українському кордоні, коли Путін продовжує вважати, що миротворці мають бути присутні лише на роздільній лінії між про-українськими силами та сепаратистами. Така позиція не слугує для підтримки миру, а насправді є стратегією для затягування наявної ситуації.

Володимир Огризко також наполегливо закликає світ позбутися ілюзії про те, що Захід спровокував Росію на агресивні дії шляхом надання допомоги пост-радянським країнам, аби ті встали на шлях демократичного розвитку та сформували націленість на членство в ЄС та НАТО, іншими словами, втручаючись у справи їхнього близького зарубіжжя. НАТО та ЄС не мають на меті знищити чи ослабити Росію, разом із цим Росія вбачає в їхній участі у справах країн бувшого Радянського Союзу провокативні дії, які виходять за рамки та несуть у собі небезпеку.

Насамкінець пан Огризко наголосив, що світові потрібно позбутись думки, що Росію можна в чомусь переконати. Ґрунтуючись на його досвідові як міністра іноземних справ, він вважає, що Росія розуміє лише мову сили. Він сподівається, що Британія та інші міжнародні партнери продовжуватимуть співпрацювати, аби створити умови для розвитку нової демократичної Росії.

Сер Малкольм на початку своєї доповіді підтримав пана Огризка в тому, що життя бувшого міністра іноземних справ дійсно стає іншим. Він пожартував: «Міністр усвідомлює, що він у відставці, коли сідає на заднє сидіння машини, а та нікуди не їде.»

Сер Малкольм уперше прибув до України в 1992 році, це була одна з перших країн, яку він відвідав як міністр іноземних справ. Він розповів жартівливу історію про першу зустріч у Міністерстві оборони, на яку українська делегація, у складі якої було шестеро генералів, у тому числі і сам міністр, з’явилась у парадній формі. Делегація привітала сера Малкольма, а наступним питанням було: «Яким чином ми можемо наблизитись до західних стандартів, що ви могли би порадити?» На що сер Малкольм відповів, що британське Міністерство оборони знаходиться під повним управлінням цивільних осіб, адже демократичне суспільство розглядає таку практику як більш належну і вказав, що цивільну форму одягу витримують всі, крім аташе з питань оборони при Посольстві Британії. Наступного ранку вся українська делегація була одягнена в ділові костюми. «І це був важливий крок у вірному напрямку», – під сміх аудиторії резюмував сер Малкольм.

Трагічні обставини, в яких Україна знаходиться останні декілька років, у першу чергу вплинули на український народ, він став першою жертвою цих обставин, разом із цим, питання, які ми розглядатимемо, мають бути проаналізовані у ширшому ключі, тому тема нашого обговорення сьогодні – це як майбутнє України може визначити майбутнє Європи.

Все розпочалось із розвалу останньої європейської імперії, якою був Радянський Союз, а по суті сама Росія. У Британії була імперія, Росія мала імперію. Коли Союз розвалився, Президент Путін назвав цю подію найвизначнішою, із тих, що мали вплив на його світосприйняття, він не згадував про крах комуністичної системи, він говорив про розвал Радянського Союзу, а по суті маючи на увазі Російську Імперію. Якщо розглядати Союз протягом періоду холодної війни не тільки як систему, що придушувала свободи власних громадян, але іще й як загрозу для західного суспільства, демократії та свобод по всьому світові, тоді, звичайно, відновлення імперії у будь-якому її форматі, коли російський уряд контролює країни, які наразі є незалежними, матиме серйозні наслідки для світу взагалі, і тому вся наша увага має бути привернута до цього питання.

Коли росіяни провели анексію Криму та зробили спробу ввести його в склад Російської Федерації, це був найбільш кричущий приклад агресії з 1945 року. Адже анексія Судетського краю наприкінці 1930-их років була виправдана подібними мотивами: так само, як і Гітлер виправдовував захоплення Судетів тим, що етнічні німці, які там проживають, мають стати частиною Рейху, Путін стверджує, що етнічні росіяни населяють Крим і тому Росія має права на цю територію. Паралелі між Путіним та Гітлером не мають просуватись далі цього конкретного історичного прикладу, разом із цим, це останній раз, коли відбувалась подібна подія такого масштабу і ми маємо тримати її у фокусі.

Будапештський меморандум має подвійне значення. Не тільки як документ, що дозволив Україні позбутись своєї ядерної зброї, що, можливо, в іншому випадку не відбулось би, але й угода, у рамках якої Російська Федерація визнала територіальну цілісність України в тих кордонах, які сформувались після розпаду Радянського Союзу. Тому, коли Путін говорить про помилку Хрущова та попередньої влади, коли та помилково передала Крим Україні, той факт, що сучасна Російська Федерація визнала кордони України в рамках Будапештського меморандуму як умову того, що Україна позбудеться свого ядерного арсеналу, має виключне значення.

Аналіз підвалин російської політики, відсилає нас до слів Вінстона Черчілля, який сказав під час Другої Світової: «Росія – це головоломка, представлена як загадка, оповита таємницею.» Також Черчілль додав важливу деталь: «Якщо хочете зрозуміти Росію, проаналізуйте її національні інтереси». Сер Малкольм вважає, що тут ми маємо справу, скоріше, не з національними російськими інтересами, а їхнім сприйняттям національних інтересів. Основоположні принципи, на яких побудована вся Росія, заглиблюючись в історію часів Петра Першого, – це те, що безпека країни залежить від рівня контролю над територією, що її оточує. І це положення продовжує залишатись визначальним.

Сама думка про те, що в сучасному світі незалежна держава має право визначати політичне майбутнє своїх незалежних країн-сусідів, явно неприйнятна та не може бути реалізована. Історія має лише один такий прецедент: доктрина Монро у Сполучених Штатах, коли всім Європейським імперіям 19-го століття було наказано залишатись осторонь справ на Американських континентах (Північна Америка, Центральна та Латинська), так як ці території були ближнім зарубіжжям США. Америка сама не змогла дотримуватись цієї доктрини, як тільки Фідель Кастро став на чолі кубинського уряду, тоді в США усвідомили, що така позиція не може бути довговічною. Тому Росія є єдиною країною протягом останніх 50 років, яка щиро вірить у існування близького зарубіжжя, що виправдовує їхні дії по визначенню того, чи стане Україна членом ЄС чи НАТО, чи ні.

Така політика також ґрунтується на хибних принципах, і Путін про це не може не знати. Він вбачає в Заході винуватця розвалу СРСР, начебто в кінці 1980-их років відбулась змова західних країн-учасниць НАТО. Дійсно, Захід волів аби настав кінець холодної війни, а Центральна Європа вийшла із-під контроля радянської влади. Разом із цим, Захід не планував, та не очікував розпаду самого Союзу. Цьому є незаперечні докази. Коли Україна була на грані проголошення незалежності, Джордж Буш під час свого історичного візиту до України звернувся до українського уряду, аби переконати його не схилятись у бік незалежності, адже на той час не було вирішено питання ядерного озброєння, і існували побоювання, під чию ж владу потрапить країна. Єльцин та Горбачов виглядали надійнішими кандидатурами, аніж невідомі національні лідери, які могли б отримати контроль над ядерним арсеналом. Потім ця промова ввійшла в історію як промова «Котлета по-київськи». Це не було частиною західної політики, а західні політики цього не могли передбачити. Для нас це було таким же сюрпризом, як і для багатьох інших.

Нам продовжують представляти Путіна великим стратегом, разом із цим, сер Малкольм вважає його тактично неспроможним. Його стратегія надто невдала з погляду російських інтересів, тому що вона зблизила НАТО та Україну. На початку років незалежності, Захід України голосував за реформи західного зразка, в той час як Схід підтримував Януковича чи інших політиків, які виступали за ближчі відносини з Росією. Коли Російська Федерація вдерлася на українську територію, це викликало патріотичні настрої, а це Росія мала би передбачити першою, адже така саме ситуація виникла, коли Гітлер вторгнувся до СРСР. Розпочалась Велика Вітчизняна Війна, під стягом якої об’єднались радянські громадяни в пориві зупинити гітлерівську навалу. Свого часу в НАТО розмірковували над тим, чи має ця організація майбутнє, і чи має вона продовжувати своє існування. Нині НАТО має формальну воєнну присутність на території держав Балтії, що не було первинним наміром. І все це наслідки, так званого, геніального плану Путіна.

Сер Малкольм продовжив відповіддю на питання: «Якою ж має бути західна політика?» ЄС продовжує займати консолідовану позицію щодо санкцій, і сер Малкольм вважає, що вони будуть продовжені в залежності від потреби. Президент Трамп ув’язався у скандал, який не дозволяє йому нічого іншого, окрім як надати Україні всю можливу підтримку в її боротьбі. А російська влада має зрозуміти, що ситуація не зміниться.

Головне, це не бойкотувати Росію як державу. У відповідь на кризу в Україні Раду НАТО-Росія було фактично розпущено, як покарання для Москви. Це було нерозумним рішенням, адже Раду було створено для діалогу, і саме це потрібно в ході розгортання серйозної кризи, як перші заходи пошуку дипломатичного рішення. Сер Малкольм згадав, коли він займав посаду державного міністра при Міністерстві іноземних справ в уряді Марґарет Тетчер, тоді він був відповідальним за відносини між Сполученим Королівством та СРСР під керівництвом Джеффрі Хоу.

Він брав участь в організації візиту Горбачова до пані Тетчер, під час якого та заявила, що він є тією людиною, з якою можна вести справи. Сторони не досягли багатьох домовленостей, але вони змогли познайомитись ближче та встановили довірливі відносини. Коли пані Тетчер поділилась своїми враженнями з Рональдом Рейґаном, сказавши, що Горбачов відрізняється від попередніх радянських генсеків, він повірив Залізній Леді, що в кінці кінців призвело до безкровного завершення холодної війни, що є виключним історичним досягненням. Сер Малкольм завершив наступним: «Ведення діалогу з Росією не має розглядатись як форма заохочення. Скоріше, це визначальна задача дипломатів віднайти дипломатичне вирішення проблеми, тому що альтернативним рішенням є воєнні дії та загибель людей, при цьому сторони залишатимуться у невіданні щодо остаточного вирішення конфлікту, до якого призводить війна. Сподіваймося, що нам якнайскоріше вдасться повернутись до плідного діалогу.»

Лорд Різбі підбив підсумок, згадавши про зусилля, які прикладає ряд британських парламентарів, аби українці мали змогу бити почутими в британському Парламенті, наголосивши, що відносини між Україною та Сполученим Королівством мають і надалі зміцнюватись. Він подякував Володимиру Огризку та серу Малкольму як політикам, які свого часу займали високі посади в урядах своїх держав, та висловив подяку за те, що вони погодились поділитись своїм досвідом та мудрістю з аудиторією.

 

Сер Малкольм Рифкінд

Малькольм Рифкінд народився в Единбурзі 1946 року. Навчався в Коледжі Джорджа Вотсона та Единбурзькому університеті, де вивчав юриспруденцію, а потім отримав ступінь магістра у галузі політичних наук. У 1970 році він отримав право адвокатської практики у Шотландії та працював адвокатом до 1979 року. Пан Рифкінд став членом Ради королівських адвокатів у 1985 році. А у 1974 його було обрано депутатом від регіону Пентлендз, і пан Рифкінд представляв цей виборчий округ до 1997 року. Сера Малкольма призначили представником на міністерській лаві в Парламенті в 1975 році, але він пішов у відставку у відповідь на деволюцію в Шотландії 1977 року.

У 1979 році, коли Партія консерваторів повернулась до влади під керівництвом Марґарет Тетчер, його було призначено заступником міністра у Парламенті, спочатку в Міністерстві у справах Шотландії, а потім, коли відбувалась війна на Фолклендських островах, його перевели до Міністерства іноземних справ та співдружності націй, а пізніше в 1983 році пан Рифкінд отримав підвищення до рангу державного міністра. Він став членом Кабінету Міністрів у 1986 році, обійнявши пост міністра у справах Шотландії. У 1990 році він став міністром транспорту, а в 1992 – міністром оборони. В 1995-1997 роках пан Рифкінд обіймав посаду міністра іноземних справ. У 1997 він отримав рицарський титул як подяку за його державну службу.

Сера Малькольма було повторно обрано депутатом Парламенту в травні 2005 року від лондонського району Кензінґтон і Челсі. У травні 2010 року він став представником у Парламенті від району Кензінґтон і зберігав депутатське місце до 2015 року. Сер Малкольм служив представником від Сполученого Королівства у Групі видатних осіб співдружності націй у 2010-2011 роках, а також з 2010 по 2015 роки головою Комітету розвідки та безпеки в Парламенті: Комітет проводить нагляд за розвідувальними управліннями, як то MI6, MI5 і Центром урядового зв’язку. Він був членом Групи видатних осіб ОБСЄ, ця група надавала звіти на тему відносин між Росією та Заходом. Наразі сер Малкольм є членом Ради ініціативи з подолання ядерної небезпеки (місто Вашинґтон). Він отримав посаду позаштатного професора при Королівському коледжі, що в Лондоні та старшого наукового співробітника при Королівському об’єднаному інституті оборонних досліджень (RUSI). У 2017 році він отримав запрошення від британського Уряду обійняти посаду співголови Польсько-британського Бельведерського форуму.

 

Володимир Огризко

Пан Володимир Огризко (кандидат історичних наук) розпочав свою політичну кар’єру в 1978 році, коли він поступив на службу до Міністерства іноземних справ України на посаду аташе у Відділі преси. У 1992-1996 роках він обіймав посади радника в українських посольствах у Федеративній Республіці Німеччина та Австрії. У 1996-1999 роках служив на посаді керівника Головного управління з питань зовнішньополітичної діяльності Адміністрації Президента України. У  1999-2004 роках пан Огризко обіймав посаду Посла України в Республіці Австрія та Постійного представника України при ОБСЄ та інших міжнародних організаціях у Відні.

Із лютого 2005 по грудень 2007 року пан Огризко обіймав посаду першого заступника міністра, а потім виконуючого обов’язки міністра закордонних справ України. Посол Огризко служив міністром закордонних справ з 2007 по 2009 роки. Потім він став першим заступником секретаря Ради національної безпеки та оборони України (2009-2010).

З 2014 року пан Огризко є керівником Центру дослідження Росії. У 2016 році він долучився до Незалежного антикорупційного комітету з питань оборони (НАКО). НАКО є спільною ініціативою британської програми «Оборони та безпеки» при Трансперансі Інтернешенал та організації Трансперансі Інтернешенал в Україні.

 

Партнери заходу
UkrEmb-150APPG[1]